Щодо 40-річчя заснування Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод

09.11.2016

9 листопада 2016 року відзначається 40-річчя заснування Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод (Української гельсінської групи). Це була перша легальна правозахисна організація в Українській РСР, яка відіграла одну з ключових ролей у національно-визвольній боротьбі Українського народу, розпочала ненасильницький, легальний і правовий шлях у здобутті Україною незалежності, становленні демократії, поваги до прав людини. На вшанування цієї події, засвідчення значення для розвитку демократичної правової держави і громадянського суспільства, з метою гідного відзначення 40-ї річниці створення Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінських угод, сприяння розвитку

правозахисної громадської діяльності в Україні 4 квітня 2016 року Президент України видав Указ № 126 “Про відзначення 40-ї річниці створення Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінських угод”.

Розпорядженням від 1 липня 2016 року № 531-р Кабінет Міністрів України затвердив план заходів з відзначення 40-ї річниці створення Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінських угод, яким, зокрема, передбачено проведення у навчальних закладах лекцій, бесід, засідань за круглим столом, інших тематичних інформаційно-освітніх заходів, присвячених громадсько-політичній і правозахисній діяльності Української

Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінських угод.

Опрацювання в загальнооствітніх, професійно-технічних, позашкільних навчальних закладах питання заснування та розвитку в Україні правозахисного руху, зокрема діяльності Української гельсінської групи у відстоюванні прав людини в СРСР дасть змогу розкрити злочинну суть радянської тоталітарної системи та виявити можливості законного протистояння випадкам порушення прав людини. В нинішніх умовах анексії Російською Федерацією частини території України, російської військової та інформаційної агресії, репресій за політичною ознакою проти громадян України в Криму та на сході України, допоможе актуалізувати проблеми незаконного утримання наших співвітчизників у місцях позбавлення волі РФ, засуджених до багаторічного ув’язнення за сфальсифікованими звинуваченнями, привернути увагу до сучасних українських політичних бранців Кремля Олега Сенцова, Олександра Кольченка, Сергія Литвинова, Олексія Чирнія, АхтемаЧийгоза, Юрія Ільченка, Романа Сущенка, Теймура Абдуллаєва, Узеїра Абдуллаєва, Айдера Саледінова, Еміля Джемадінова і РустемаІсмаілова та інших.

Історична довідка

У середині 1970-х років політичне протистояння між СРСР і країнами Заходу досяглотакої гостроти, яка загрожувала перерости у світову війну. В зв’язку з цим 32 країни Європи (окрім Албанії), США, Канада та СРСР після тривалих переговорів 1 серпня 1975 року в місті Гельсінкі підписали Прикінцевий акт Наради з безпеки та співробітництва у Європі. Гельсінським актом було остаточно закріплено кордони, які склалися в Європівнаслідок Другої світової війни. Крім того, СРСР забезпечив собі статус найбільшогосприяння в торгівлі із Заходом, якому програвав в економічному змаганні та військовомупротистоянні. Однак в обмін на це СРСР зобов’язався дотримуватися гуманітарної частини Прикінцевого акта, зокрема, прав людини в межах Загальної декларації прав людини ООН від 10 грудня 1948 року, її статті 19: “Кожна людина має право на свободу переконань і на вільне їх виявлення; це право включає свободу безперешкодно дотримуватися своїх переконань та свободу шукати, одержувати і поширювати інформацію та ідеї будь-якими засобами і незалежно від державних кордонів”.

Передбачалося, що виявлення фактів переслідування людей за переконання викликатиме юридично обґрунтовані претензії інших сторін і не буде трактуватися як втручання у внутрішні справи країни. Прикінцевий акт Наради з безпеки та співробітництвав Європі прирівнювався до національного законодавства. Його підписання Радянським Союзом відкривало юридичні підстави легально і цілком законно боротися з порушеннями прав людини в умовах тоталітарного режиму.Першим такі можливості збагнули московські правозахисники – однодумці академікаАндрія Сахарова. Гельсінський акт, задуманий як міждержавний, вони запропонувалипрочитати у людському вимірі. 12 травня 1976 року створили Московську громадську групусприяння виконанню гельсінкських угод.

Другою стала Українська громадська група сприяння виконанню Гельсінських угод.Надалі, 25 листопада 1976 року Гельсінську групу створено в Литві, 14 січня 1977 року – вГрузії, 1 квітня 1977 року – у Вірменії. З вересня 1976 року в Польщі відкрито діяло незалежне громадське угрупування – Комітет захисту робітників, перетворений пізніше на Комітет громадського захисту, у січні 1977 року в Чехословаччині започатковано правозахисне товариство “Хартія-77”. У США була створена спеціальна комісія Конгресу.

Таким чином, гельсінський правозахисний рух швидко став міжнародним.Легальну правозахисну організацію в Україні створено з ініціативи письменника іфілософа Миколи Руденка, генерала радянської армії Петра Григоренка (Москва), хімікаОксани Мешко, письменника-фантаста Олеся Бердника, юриста Левка Лук’яненка(Чернігів). Членами-засновниками стали також мікробіолог Ніна Строката (ТарусаКалузької області), інженер Мирослав Маринович (Київська область), історик МиколаМатусевич, учитель Олекса Тихий (Донеччина), юрист Іван Кандиба (Пустомити наЛьвівщині). 9 листопада 1976 року вони підписали Декларацію Української громадськоїгрупи сприяння виконанню Гельсінських угод і Меморандум №1. Саме цей деньсимволічно вважається датою заснування Української гельсінської групи.

Декларацією було проголошено створення правозахисної організації та оприлюднено її мету і завдання, головне серед яких – ознайомлення урядів країн-учасниць Гельсінської Наради та світової громадськості з фактами порушення прав людини в Україні та прав українців, які мешкають в інших республіках Радянського Союзу. У програмному Меморандумі № 1 викривалися злочини комуністичного режиму: геноцид та етноцид, розкуркулення, Голодомор 1932–1933 років, політичні репресії 1930-х років, ліквідаціяУПА, винищення мирного населення, зокрема, “чекістами”, переодягненими у “повстанців”, тотальна русифікація, переслідування шістдесятників. Відзначалася конституційна правомірність виходу України із складу СРСР.

У Меморандумі № 5 “Україна літа 1977-го” зазначалося, що неодмінним атрибутом цивілізованої держави є наявність опозиції, а основним принципом має бути “Не людина для держави, а держава для людини”. Діячі вимагали вільний виїзд з країни та в’їзд до неї, безперешкодне поширення ідей та думок, ліквідації цензури, дозволу на створення неконтрольованих державою об’єднань і спілок, звільнення політв’язнів, скасування смертної кари.

Правозахисники вчинили революційний переворот у свідомості стероризованихкомуністичним тоталітарним режимом людей: у невільній країні вони почали поводитися яквільні громадяни, здійснювати конституційні права на свободу слова, друку, демонстрацій,асоціацій та інших, тобто розуміти закони так, як вони написані. У суспільстві з’явиласянезалежна громадська думка. Відтепер демагогія про “втручання у внутрішні справи СРСР”,коли йшлося про порушення основних прав людини, ставала неспроможною.Українська гельсінська група в добу краху світової колоніальної системи нагадала проіснування поневоленої України і порушила питання про визнання її світовимспівтовариством.

Вона об’єднала людей різного світогляду й національностей навколо розуміння, що заколоніального становища не може бути й мови про дотримання прав людини, бо лишедержавна незалежність є гарантом свобод. Отже правозахисники поставили українськийнаціональний інтерес на міжнародну правову основу, в контекст протиборствадемократичного Заходу з тоталітарним СРСР. У цьому розумінні гельсінський рух дляУкраїни був значно важливішим, ніж для народів, які мали свою державність.

У відповідь на діяльність опозиційного руху офіційна влада вдалася до масовихрепресій. Протягом 1977 року заарештовано і засуджено до тривалих термінів ув’язненняМиколу Руденка (після його арешту групу очолив Олесь Бердник), Олексу Тихого,Мирослава Мариновича, Миколу Матусевича, Левка Лук’яненка.Вже 1979-го внаслідок широкомасштабних репресивних заходів більшість діячів групиопинилися в ув’язненні. Причому тоталітарний режим фабрикував справи проти них нелише за політичними, а й кримінальними статтями, щоб створити дисидентам репутаціюкарних злочинців. У березні 1981 року Українська громадська група сприяння виконаннюГельсінських угод у повному складі опинилася в таборах або на засланні.

Попри шалений тиск і масові арешти, група не просто не саморозпустилася, а йпродовжувала поповнювати свої лави новими учасниками навіть із таборів і заслання,причому у 1982 році двома іноземцями, а в кінці 1987-го – ще шістьома.Крім того, з усіх гельсінських груп в СРСР тільки українська продовжувала діяти утаборах. У неволі виходили її документи. Закордонне представництво Гельсінської групи видавало щомісячний бюлетень “Вісник репресій в Україні”, діяв вашингтонський Комітет гельсінських гарантій для України, Українське видавництво “Смолоскип” імені Василя Симоненка видавало її документи українською й англійською мовами, інформаційні повідомлення лунали на радіо “Свобода”.

Сила і величезна моральна перевага українських правозахисників над тоталітарнимрежимом полягали в тому, що вони не стали підпільниками, а підписували документисвоїми іменами, відкрито демонстрували позицію та вимоги, апелюючи до радянського

закону і міжнародних правових документів, підписаних СССР. Вони заслужили належноїповаги в світі.

23 вересня 1981 року у доповіді на 13-му Національному з’їзді Американської асоціаціїсприяння славістичним дослідженням у місті Пасіфік-Гров відомий дослідник політичноїдумки Іван Лисяк-Рудницький відзначив: “...підтверджена фактами значущість українських дисидентів не викликає сумнівів. Жертовність цих хоробрих чоловіків і жінок свідчить про незламний дух української нації. Їхня боротьба за людські й національні праваузгоджується з тенденцією світового загальнолюдського поступу в дусі свободи.Українські дисиденти вірять, що правда свободи переможе. Тим, кому пощастило жити увільних країнах, не личить вірити менше”.

У період “гласності” й “перебудови” активісти Гельсінської групи, опинившись на волі,відновили правозахисну діяльність, яка швидко набувала політичного характеру. 7 липня 1988 року Група трансформувалася в Українську гельсінську спілку, яка поклала початокстворенню першої політичної партії в Україні. Українська громадська група сприяння виконанню Гельсінських угод посідає в історіїукраїнського визвольного і правозахисного руху визначне місце. Її діяльність разом зіншими чинниками привела Україну до незалежності, сприяла розбудові правової держави ірозвитку громадянського суспільства, що відповідає волелюбному духові Українськогонароду і букві міжнародних правових актів.

1 квітня 2004 року (у день смерті Миколи Руденка) була заснована Асоціація правозахисних організацій – Українська гельсінська спілка з прав людини. Її метою є реалізація та захист прав людини і основних свобод через сприяння практичному виконанню гуманітарних статей Прикінцевого акта Гельсінської наради з безпеки і співробітництва в Європі 1975 року, інших прийнятих на його розвиток міжнародних правових документів, а також усіх інших зобов’язань України у сфері прав людини та основних свобод. Асоціація є правонаступницею Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод. Сьогодні представниками Асоціації є 30 правозахисних

організацій.

Цифрами про Українську гельсінську групу:

49 осіб налічувала Українська гельсінська група;

30 меморандумів, декларацій, маніфестів, звернень та інформаційних бюлетенів

оприлюднила Українська гельсінська група до кінця 1980-х років;

5 життів правозахисників віддала Українська гельсінська група у протистоянніізрадянською тоталітарною системою;

550 років сукупно провели діячі групи в таборах, колоніях, в’язницях, засланні,

психіатричних лікарнях.